«Прагненням до суспільних користей» – девіз дворянської родини Терещенків. І напис цей – на гербі, головними кольорами якого були блакитний та золотий. Імператор Олександр ІІ затвердив герб у 1875 році, але у потомствене дворянство Російської імперії Артемій Якович Терещенко був зведений раніше, указом від 12 березня 1870 року.
З козаків – у купці
Коріння роду Терещенків – з Глухівщини, з останньої козацької столиці Лівобережної України. З 1708 року у Глухові містилася резиденція гетьманів Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола, Кирила Розумовського, і місто було важливим торгово-економічним центром на прикордонні з Росією. Але з ліквідацією Катериною ІІ у 1764 році гетьманства Глухів поступово втратив своє значення. І саме тут свої перші кроки на торговельній ниві робив Артемій Терещенко.
Він народився 1794 року в селі Локоть, на березі річки Обсти, і там уперше зайнявся дрібною торгівлею. Одружившись із купецькою дочкою Єфросинією Стеслявською, перебрався до Глухова, що в сорока верстах від Локотя. Тут подружжя продовжило торгівлю, розпочату Терещенком у рідному селі. Спершу – з візка, потім відкрили власний рундучок. Можливо, за успіх у справах, а, може, з іншої причини, за Артемієм закріпилося прізвисько «Карбованець». І так міцно, що деякі вважали його справжнім прізвищем торговця.
З часом Терещенко перейшов винятково на операції з хлібом та лісом, накопичив пристойний капітал і вклав гроші у цукрову промисловість, що розвивалася швидкими темпами. Про успіхи та джерела багатства ходили різні легенди. Одна з них розповідала про скарб, начебто знайдений у котловані під фундаментом нового будинку на території давньої Глухівської фортеці. Цей будинок і зараз височіє на головній вулиці міста, що носить ім’я Терещенків.
У 1840-ті роки Артемій Якович обирався бургомістром Глухівського міського магістрату, у 1855-му став купцем 1-ої гільдії, у 1862 році одержав звання потомственого почесного громадянина. Воно надавалося купцям государем імператором за успішну комерційну діяльність та благодійність.
Одна з таких справ Терещенка – відновлення Трьох-Анастасіївської церкви, спорудженої дружиною гетьмана Скоропадського у 1717 році, але на той час закритої після кількох пожеж. У 1846-му Артемій Якович дав гроші на утримання церковного причту, взяв на себе обов’язки старости, своїм коштом відновив, розбудував, прикрасив храм і піклувався про нього до кінця днів своїх. А ще – побудував так звані «присутні місця» для міського самоврядування, заснував притулок для сиріт та дітей із бідних родин, спорудив двоповерховий будинок для нього і призначив капітал на утримання, офірував значні суми на різні громадські потреби.
Артемій Якович помер 1877 року і похований у новій Трьох-Анастасіївській церкві, спорудженій пізніше його синами Николою, Федором і Семеном.
Гідний син свого батька
Старший син Никола не мав можливості навчатися у престижному навчальному закладі, він закінчив лише Глухівське міське училище. Але природні здібності та гострий розум допомогли заповнити прогалини провінційної освіти. Ще молодою людиною він почав самостійну торгівлю хлібом: пропонуючи місцевим поміщикам послуги з продажу зерна, завжди точно виконував домовленості, увійшов у довіру й укладав угоди зі значною вигодою для себе.
Потім, у пошуках нових ринків збуту, Никола Терещенко почав чумакувати – волами повіз хліб до Криму. Так добре його продав й закупив на зворотній шлях пристойну партію солі та риби, домовившись із місцевими торгівцями на майбутнє. Дуже швидко молодий підприємець став у Глухові головним скупником хлібу та головним продавцем солі, а пізніше, в період Кримської війни, він постачав війська продовольством та обмундируванням.
Старі глухівці дивилися на Николу Артемійовича як на «чаклуна, якому біси допомагають», й вигадок було достатньо. Але істина у тому, що Терещенко зумів досягти найбільшої вигоди з реформи 1861 року (скасування кріпосного права). Він скористався нездатністю багатьох поміщиків господарювати у нових економічних умовах і брав в оренду їхні землі та цукрові заводи.
Займаючись підприємництвом, Никола Артемійович приділяв багато уваги громадській діяльності, яка стала для усіх Терещенків традиційною. Понад два десятиріччя Терещенко очолював глухівське самоврядування, що свідчило про загальну повагу земляків. Його діяльність поширювалася у трьох напрямках: земські справи, освіта, благодійність. Никола Артемійович був членом повітової училищної ради, попечителем Кролевецької міської лікарні, Глухівської прогімназії, дитячого притулку, заснованого батьком, був одним із директорів Глухівського відділення Товариства опікування про тюрми.
Нагромадження капіталу не було самоціллю – воно йшло паралельно з удосконаленням виробництва та створенням умов для ефективної роботи цукроварень. На підприємствах створювалися умови не лише для продуктивної роботи, але й для покращення побуту працівників. При кожному заводі були безкоштовна лікарня, школа або народне училище, окрім заробітної платні, видавали гроші ще й на продовольство, відкривали їдальні та чайні, де влаштовували вистави, громадські вечори.
Рідному Глухову Терещенки пожертвували загалом півтора мільйона карбованців: заснували безкоштовну лікарню та дитячий притулок, відкрили міське загальноосвітнє та ремісниче училища, звели нову Трьох-Анастасіївську церкву, побудували земську лікарню, чоловічу та жіночу гімназії, учительський інститут, будівлю банку тощо.
Щедра й співчутлива душа
Для Києва, де Никола Артемійович оселився у 1875 році, а його молодший брат Федір трохи пізніше, вони зробили ще більше. Придбавши особняк колишнього міського голови Павла Демидова, князя Сан-Донато, Терещенко перетворив його на палац в стилі ренесансу. Тут були житлові приміщення, контора цукрових заводів, і тут розмістилася художня колекція, розпочата ще в Глухові. Услід за Николою Артемійовичем пристрасними збирачами і меценатами мистецтва стали брат Федір та діти.
Завдяки їм Київ тепер має зібрання чотирьох державних скарбниць – Національного музею Т. Г. Шевченка, Музею російського мистецтва, Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків та Національного художнього музею України. Три з них містяться в будинках, що належали Терещенкам, а останній, колишній Художньо-промисловий музей, споруджений за їхньої безпосередньої участі.
Понад чверть століття Никола Артемійович активно працював на благо Києва, який став для нього рідним містом. Достатньо лише перелічити те, чого торкалася його жива участь, куди він робив свої вагомі пожертвування. Двоповерховий будинок Маріїнського дитячого притулку на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної вулиць (тепер тут Інститут психології), Община сестер-жалібниць Червоного Хреста з лікарнею (нині – вул. Саксаганського, 75), лікарня Київського благодійного товариства на вулиці Лабораторній, лікарня для чорноробів (зараз тут, на вул. В. Чорновола, 28, працює дитяча клінічна лікарня), безплатний трьохповерховий будинок для ночівель на 500 бездомних на вулиці Басейній (знесений у 1996 р.), 5-та чоловіча гімназія (будинок реконструйований під Транспортний університет),
4-та чоловіча гімназія (тепер – підрозділ СБУ), жіноча торгова школа імені Пелагеї Терещенко – дружини Николи Артемійовича (Інститут удосконалення вчителів на вулиці Воровського), Політехнічний інститут, міське училище на вулиці Ярославів Вал (Інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого), Подільська жіноча гімназія на Покровській вулиці тощо.
А ще – чималі пожертвування на будівництво й оздоблення Володимирського собору, Георгієвської церкви, Миколаївського собору Покровського монастиря, Покровської церкви на Солом’янці, церкви Олександра Невського на Печерську…
В останні роки Н. А. Терещенко, вже таємний радник, що дорівнювало генерал-лейтенантові, відзначив два ювілеї – 80-річчя та 50 років державної служби. 14 жовтня 1899 р. ювіляр прийняв 150 депутацій від міських властей, громадських комітетів, від цукрових заводів, шкіл та гімназій. У Володимирському соборі відбувся урочистий молебень, а для бідного люду їдальня Київського благодійного товариства влаштувала обід для 1200 осіб.
Заслуги Николи Артемійовича перед Києвом були відзначені перейменуванням Олексіївської вулиці, й у вітальному адресі говорилося: «Прагнучи назавжди увічнити серед киян незабутнє Ваше ім’я, Міське Управління надає одній із центральних вулиць, що прилягає до Вашої садиби, найменування «Терещенківської вулиці». А ще раніше, 1892 року, йому присвоїли звання почесного громадянина міста Києва.
Другу дату – 23 квітня 1901 року – святкували не так гучно, але з непідробним поважанням. Терещенко був удостоєний ордена Білого Орла та французького ордена Почесного легіону. Ці нагороди додалися до орденів Володимира 2-го та 3-го ступенів, Анни 1-го ступеню, Станіслава 1-го та 3-го ступенів.
Никола Артемійович помер 19 січня 1903 року. Два дні Київ прощався з людиною, яка так багато зробила для нього. Поховали Н. А. Терещенка у Трьох-Анастасіївській церкві в Глухові, поруч з батьками, дружиною Пелагеєю Георгіївною та братом Федором. А 23 серпня 1909 р. мешканці Глухова відкрили знаменитому землякові пам’ятник роботи М. Андреєва, майбутнього автора скульптурної «ленініани».
Пам’ятник стояв на площі між Спасо-Преображенською та Трьох-Анастасіївською церквами. Однак під час революції бронзова фігура була скинута й розбита. П’єдестал пізніше використовували для гіпсових фігур «вождів», тепер тут – меморіал полеглим у війні 1941–1945 років.
За своє життя Никола Терещенко офірував на суспільну користь близько п’яти мільйонів карбованців і майже половину з них – Києву. Таким чином діяли і його сини Іван та Олександр, дочки Варвара й Ольга, онук Михайло. Минає час, а здобутки плідної і водночас непоказної благодійності продовжують служити людям.